Сповідь очевидця Голодомору

Сповідь очевидця Голодомору

Бабуся Настя - очевидець Голодомору

З кожним роком відходять від нас очевидці Голодомору 1932-1933 років. І забирають зі собою спогади, безцінні ілюстрації до неймовірно важкої історії українського народу. Тому й записав я розповідь своєї 94-річної бабусі Насті. Її життя – подібне до життів багатьох тисяч українців, котрим випало жити у ту нелегку епоху. Її сповідь – привід ще раз нагадати сучасникам про те, що комуністична влада робила з нашими людьми – нацьковувала брата на брата, а сусіда на сусіда, доводила українців до такого стану, коли вони втрачали людську подобу. Хтось вистояв, а хтось, на жаль, піддався спокусі…

…У батьків бабусі Насті було 8 дітей. Жили не багато, але мали клаптик землі за 12 кілометрів від села, коня і корову. Хоч і тяжко обробляли землю, але не голодували, і голі не ходили. В 1931 році землю забрали до колгоспу разом з конем, а корову Лейку дід Петро "врятував" – замикав її в хаті щоразу, коли разом із дітьми ховався від колгоспних активістів. У 1932 році завдяки корові та деяким дрібним пожиткам, які вдалося заховати від активістів, сім’я якось вижила. Але на весну довелося старшим дітям – Катерині і Насті – іти в найми. Спочатку були в радгоспі в селі Байрак. Ночували в клуні на дощаних підмостках. Уночі люди помирали, тож комуністи відібрали трьох дужих хлопців для поховання мерців. За цю роботу давали подвійну пайку хліба. Хлопці копали глибоку яму, два з них за ноги підтягували тіла і вкидали їх в яму. Третій же був у ямі і вкладав мучеників так, щоби якнайбільше влізло.

…За роботу Насті та Катерині давали пайку – 200 грамів хліба на день. Із тих 200 грамів вони половину відкладали, щоб віднести меншим дітям. Батьки тоді їли саме липове листя та запечений щавель. А бригади місцевих зомбованих комсомольців спеціальними ключками переривали подвір’я, шукаючи і забираючи у людей останні харчі.

Підросли буряки. Настю з Катериною разом з іншими селянами погнали полоти рядки. Полем ходили наглядачі, яким платили подвійну пайку хліба – за те вони стежили, щоби люди не вирвали і не з’їли навіть одного бурячка. Хто ослухався і з’їв зелене соковите листя – забивали до смерті. Закатовані могли лежати на полі й кілька днів, поки їх не відтягували в братську могилу. Коли ж буряки ще більше підросли, дівчата вирішили втікати додому. Перед втечею вирили серед поля нору і, ризикуючи життям, заховали в неї вирвані рослини. Як тільки трапився слушний момент, не пішли на обід, а забрали зі землі "скарб" і кинулися тікати. Минули село Шадурку і вскочили в лісополосу. Тут Настя побачила вершника на білому коні. Сестри зрозуміли, що на перекличці їх не виявили і кинулися наздоганяти. На щастя, недалеко стояла стара скирта соломи. Сестра Катерина вилізла нагору скирти, поклала туди харчі і витягнула меншу сестру. Дівчата швидко зарилися в солому. Унизу було багато лисячих нір і наглядач, під’їхавши, почав нишпорити в них. Нікого не знайшовши поїхав далі. Таким чином дівчата врятувалися від смерті. Прийшли додому вчасно, бо крім запеченого щавлю нічого не було, а принесені бурячки разом із сухарями були делікатесом…

Село наше лежить на березі річки Псел, і так трапилось, що в той голодний час хтось із односельців запримітив у річці неймовірно багато черепашок (мідій ). Всі люди з близьких до річки сіл кинулись ловити черепашки і їсти. Щоб оскаженілі комуністи не могли нічим зашкодити, брали зі собою відра, дрова, і прямо на березі варили страву. Невдовзі береги річки Псел вкрилися горами мертвих черепашок, які врятували від голоду людей.